Книга "Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків" автора Мицик Юрій - Скачать бесплатно, читать онлайн. Книга козацька


Книжки про козаків

Пригоди у "Козацькій фортеці"

пригоди козкаків

Приступ Наталія

Книга козацьких легенд

Козацькі легенди

Автора не знайшов

Іван Мазепа і Я

Іван Мазепа і Я

Ганна Ручай

"Про козацькі часи на Україні"

Про козацькі часи на Україні[Читати]Антонович В.

"Козацькі жарти"

Козацькі жарти

Ребро П.

«Лицарі сонця»

«Лицарі сонця»

Середюк О.

Коротка історія козаччини

В.Б.Антонович. Коротка історія козаччини

В.Б.Антонович

Козацька держава

ДаоГопак

Валерій Шевчук

Народна пам'ять про козацтво

Народна пам'ять про козацтво

Народна творчість

Дивна то і несказанна мужність. Козаки у Хотинській війні 1621 року

Дивна то і несказанна мужність. Козаки у Хотинській війні 1621 року. Віктор Брехуненко

Віктор Брехуненко

Україна-Русь

Володимир Біллінський. Україна-Русь

Володимир Біллінський

Відень 1683: Україна в боротьбі за "Золоте яблуко" Європи

Тарас Чухліб. Відень 1683: Україна в боротьбі за Золоте яблуко Європи

Тарас Чухліб

Іменем Війська Запорозького

В.І. Сергійчук. Іменем Війська Запорозького

В.І. Сергійчук

Між війною і радою.

Микола Крикун. Між війною і радою.

Микола Крикун

Спадкоємці козацької слави

Олег Шатайло. Спадкоємці козацької слави

Олег Шатайло

Історія українських козаків

Д.І. Яворницький. Історія українських козаків

Д.І. Яворницький.

Городищина козацька

Володимир Чос. Городищина козацька

Володимир Чос

Незнайома Кліо: таємниці, казуси і курйози української історії, козацька доба

.Віктор Горобець, Тарас Чухліб. Незнайома Кліо: таємниці, казуси і курйози української історії, козацька доба.

Віктор Горобець, Тарас Чухліб

Січ-мати

М.А. Шудря. Січ-мати

М.А. Шудря

Генеалогія українського козацтва. Канівський полк

Володимир Кривошея. Генеалогія українського козацтва. Канівський полк

Володимир Кривошея

Заклятий Козак

Заклятий козак

О. Мишанич

Оповідання про славне Військо Запорозьке низове

Військо Запорозьке

Кащенко А.

Яром-Долиною

«Яром-долиною»

Станіслав Тельнюк

Рубікон Хмельницького

Рубікон Хмельницького

Юрій Косач

"Крутіж"

Крутіж

Богдан Лепкий

"Переяславська Рада"

Переяславська Рада

Натан Рибак

"Історія запорозьких козаків для веселих дітлахів"

Історія запорозьких козаків для веселих дітлахів

Виженко О.

"Запорозьке козацтво"

Запорозьке козацтво

Голобуцький В.

"Україна - земля козаків"

Україна - земля козаків

Халебський П.

"Таємниця отамана Зеленого"

Таємниця отамана Зеленого

Коваль Р.

"Іван Сірко - великий характерник"

Іван Сірко - великий характерник

Морозенко М.

"Таємниця козацької шаблі"

Таємниця козацької шаблі

Мензатюк З.

"Маленький дзвонар з Конотопу"

Маленький дзвонар з Конотопу

Полтава Л.

"Даогопак" ("Анталійська гастроль")

ДаоГопак

Прасолов М., Чебикін О., Колов О.

"Дума про Вільних козаків"

Дума про Вільних козаків

Іванченко М.

"Загадки козацьких характерників"

Загадки козацьких характерників

Каляндрук Т.

"Джури козака Швайки"

Джури козака Швайки

Рутківський В.

"Марко та Харко"

Марко та Харко

Карпенко В.

"Як стати козаком за 7 днів"

Як стати козаком за 7 днів

Борсук-Янківська Л.

"Козак Петро Мамарига"

Козак Петро Мамарига

Вінграновський М.

"Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові"

Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові

Злотополець В., Федів І.

тетралогія "Таємний посол"

Таємний посол

Малик В.

"Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Ільченко О.

Маєте що додати?

Пишіть: indragop[собака]gmail.com

indragop.org.ua

Книга "Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]"

Последние комментарии

 
 

Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]

Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження] Автор: Тойчкин Денис Жанр: История Год: 2007 Добавил: Admin 18 Апр 16 Проверил: Admin 18 Апр 16 Формат:  DOC (9731 Kb) Скачать бесплатно книгу Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]

Рейтинг: 0.0/5 (Всего голосов: 0)

Аннотация

У книзі аналізуються питання появи, поширення та побутування шаблі на теренах України, досліджуються проблеми місцевого виготовлення шабель, поширення їх каналами міжнародної торгівлі протягом XVII-XVIII ст. На основі речових та іконографічних джерел, представлених матеріалами музейних колекцій України, шабля українського козацтва розглядається як морфологічний тип.Книга може бути корисною зброєзнавцям, військовим історикам, усім, хто цікавиться історією козаччини.

Объявления

Где купить?

Нравится книга? Поделись с друзьями!

Похожие книги

Комментарии к книге "Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]"

Комментарий не найдено
Чтобы оставить комментарий или поставить оценку книге Вам нужно зайти на сайт или зарегистрироваться
 

 

2011 - 2018

www.rulit.me

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Александр Ильченко

  • Обложка: Будь моей парой (СИ)

    Просмотров: 3730

    Будь моей парой (СИ)

    Алина Лис

    Красивый и богатый, наглый и испорченный Раум ди Форкалонен - мечта всех девчонок в магической…

  • Обложка: Муж прилагается к диплому (СИ)

    Просмотров: 3699

    Муж прилагается к диплому (СИ)

    AnaGran

    Каждый студент, поступающий на бюджет, обязан был отработать три года на государство, а там уж куда…

  • Обложка: Папа-Дракон в комплекте. История попаданки (СИ)

    Просмотров: 3117

    Папа-Дракон в комплекте. История попаданки (СИ)

    Татьяна Михаль

    Жизнь Анфисы изменилась в один миг! Она оказалась в другом мире, где живут Драконы. Не имея…

  • Обложка: Будь моей судьбой (СИ)

    Просмотров: 2906

    Будь моей судьбой (СИ)

    Алина Лис

    Для высшего демона любовь к полукровке-оборотню — недопустимая слабость. Но начатая со скуки игра…

  • Обложка: Будь моей игрушкой (СИ)

    Просмотров: 2795

    Будь моей игрушкой (СИ)

    Алина Лис

    Магическая академия. Лекции, друзья, безмятежное будущее…Так думала Дженни, но все изменилось в…

  • Обложка: Восход черной звезды (СИ)

    Просмотров: 2408

    Восход черной звезды (СИ)

    Елена Звездная

    Смерть оказалась… странной. Головокружительной, стремительной, сверкающей… Я куда-то падала, крепко…

  • Обложка: Химик (СИ)

    Просмотров: 2393

    Химик (СИ)

    Соня Рыжая

    Он был убежден, что она порочная лгунья, и продажная девка. Ни на грамм не верил невинному личику,…

  • Обложка: Звездная академия. Как соблазнить адмирала (СИ)

    Просмотров: 2309

    Звездная академия. Как соблазнить адмирала (СИ)

    Наталья Косухина

    Сегодня Звездная академия распахнет свои двери, чтобы лучшие из лучших попытали свое счастье в…

  • Обложка: В объятиях волка (СИ)

    Просмотров: 1647

    В объятиях волка (СИ)

    Darya Pricklys

    Он всегда уходил как можно дальше от дома. Намеренно скрывался в обширных лесах своего родного…

  • Обложка: Замуж за врага (СИ)

    Просмотров: 1570

    Замуж за врага (СИ)

    Ева Никольская

    ОН — охотник за головами, ведьмак с даром сирены и мерзавец, по вине которого мой отец попал за…

  • Обложка: Нежданная связь (ЛП)

    Просмотров: 1516

    Нежданная связь (ЛП)

    Алекса Райли

    Иви хочет вырваться из своего непорочного мирка, поэтому решает пойти с лучшей подругой в клуб для…

  • Обложка: Сияние черной звезды (СИ)

    Просмотров: 1374

    Сияние черной звезды (СИ)

    Елена Звездная

    Она — не та, с чьим именем на устах рыцари совершают подвиги и чью красоту воспевают менестрели.…

  • Обложка: Я – талисман дракона (СИ)

    Просмотров: 1363

    Я – талисман дракона (СИ)

    Кристина Вронская

    Есть ли у тебя выбор, когда ты — Сокровище? Имеешь ли право любить, как любая женщина? Или в тебе…

  • Обложка: Кот из соседнего государства (СИ)

    Просмотров: 1298

    Кот из соседнего государства (СИ)

    AnaGran

    Каждый студент, поступающий на бюджет, обязан был отработать три года на государство, а там уж куда…

  • Обложка: Пылающая Эмбер (ЛП)

    Просмотров: 1175

    Пылающая Эмбер (ЛП)

    Брайа Дерби

    Последнее, что ей нужно после побега от монстра, так это попасть в логово Дьявола.…

  • Обложка: Десерт (ЛП)

    Просмотров: 1093

    Десерт (ЛП)

    Эвангелина Андерсон

    Виктор получает неприличный звонок от Тейлор с приглашение поскорее вернуться домой, чтобы…

  • Обложка: Не Святой Валентин (СИ)

    Просмотров: 1071

    Не Святой Валентин (СИ)

    Елена Николаева

    Застукав новоиспечённого мужа за изменой в день их свадьбы, отчаявшаяся Валерия сбегает. Имея…

  • Обложка: Нас просто не было. Книга первая (СИ)

    Просмотров: 1034

    Нас просто не было. Книга первая (СИ)

    Маргарита Дюжева

    Он был избалован женским вниманием, и привык получать все и сразу, не считаясь ни с кем. Играючи…

  • Обложка: Дикое подчинение (ЛП)

    Просмотров: 1023

    Дикое подчинение (ЛП)

    Рокси Слоан

    Меня зовут Адам Кинкейд, и я лучший в своем деле. Потеряв родителей, я решил пойти по их стопам, и…

  • Обложка: Дар золотому дракону (СИ)

    Просмотров: 985

    Дар золотому дракону (СИ)

    Оксана Чекменёва

    Ну почему именно в этом году, как раз когда мне выпал жребий невесту дракона изображать, он…

  • Обложка: Зараженный тьмой (СИ)

    Просмотров: 927

    Зараженный тьмой (СИ)

    Юлия Пульс

    Алекса с детства росла в приюте «Колыбель проклятых», но вовсе не по своей воле. Ведунья берегла…

  • Обложка: Близнецы (ЛП)

    Просмотров: 892

    Близнецы (ЛП)

    Ким Фокс

    Лейла Уинтерс не в форме, тяжело дышит и ей не везет. После ряда странных обстоятельств она…

  • Обложка: Не единственная (СИ)

    Просмотров: 877

    Не единственная (СИ)

    Лидия Миленина

    Что продать горшечнику, если на войне он потерял руку, а с ней — былое мастерство? Только…

  • Обложка: Главное - хороший конец. Вторая книга (СИ)

    Просмотров: 853

    Главное - хороший конец. Вторая книга (СИ)

    Ольга Безымянная

    Стать попаданкой очень просто. Гораздо сложнее выжить, и стать счастливой попаданкой.

  • Обложка: Золушка (ЛП)

    Просмотров: 724

    Золушка (ЛП)

    Джоуэл Киллиан

    — Я получил то, зачем приехал, — говорю я, наслаждаясь ужасом, который отражается на лице…

  • Обложка: Блондинки тоже не промах

    Просмотров: 697

    Блондинки тоже не промах

    Ольга Олие

    Любопытство наказуемо. Хотела полетать на драконе? Полетала. А как дополнительный бонус — обрела…

  • Обложка: Чёрный вдовец (СИ)

    Просмотров: 568

    Чёрный вдовец (СИ)

    Ирина Успенская

    Даже если ты лорд и далеко не безобидный мальчик, это не мешает судьбе подкидывать проблемы одна…

  • Обложка: Искупление (СИ)

    Просмотров: 565

    Искупление (СИ)

    Анастасия Романова

    Они были изодраны изнутри, теряли близких и хоронили друзей, но, тем не менее, жажда жизни…

  • itexts.net

    Книга "Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]" автора Тойчкин Денис

     
     

    Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]

    Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження] Автор: Тойчкин Денис Жанр: История Год: 2007 Добавил: Admin 18 Апр 16 Проверил: Admin 18 Апр 16 Формат:  DOC (9731 Kb) Скачать бесплатно книгу Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]

    Рейтинг: 0.0/5 (Всего голосов: 0)

    Аннотация

    У книзі аналізуються питання появи, поширення та побутування шаблі на теренах України, досліджуються проблеми місцевого виготовлення шабель, поширення їх каналами міжнародної торгівлі протягом XVII-XVIII ст. На основі речових та іконографічних джерел, представлених матеріалами музейних колекцій України, шабля українського козацтва розглядається як морфологічний тип.Книга може бути корисною зброєзнавцям, військовим історикам, усім, хто цікавиться історією козаччини.

    Объявления

    Где купить?

    Нравится книга? Поделись с друзьями!

    Похожие книги

    Комментарии к книге "Козацька шабля XVII—XVIII ст. [Історико-зброєзнавче дослідження]"

    Комментарий не найдено
    Чтобы оставить комментарий или поставить оценку книге Вам нужно зайти на сайт или зарегистрироваться
     

    www.rulit.me

    Книга "Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків" автора Мицик Юрій

    Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків

    Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків Автор: Мицик Юрій, Плохій Сергій Жанр: История Год: 1990 Добавил: Admin 18 Апр 16 Проверил: Admin 18 Апр 16 Формат:  DJVU (11721 Kb) Скачать бесплатно книгу Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків

    Рейтинг: 0.0/5 (Всего голосов: 0)

    Аннотация

    Чимало пам’ятних місць на Придніпров’ї пов’язано з козацтвом. Про життя, побут та військові походи козаків розповідає науково-популярний ілюстрований нарис. Розраховано на широке коло читачів.

    Зміст:Від авторівВиникнення запорізького козацтваКоли і як виникло козацтво. Де і як жили запорізькі козаки. Хто такі реєстрові козакиЯк козаки воювалиВійськова старшина Січі та її обов’язки. Клейноди Запорізької Січі. Розпорядок дня гарнізону Січі. Дисципліна та судочинство на Січі. Прикордонна служба. Військове мистецтво запорізьких козаків. Козацька БерегиняБоротьба проти турецько-татарської експансіїГрабіжницькі напади татар. Доля невільників. Повстання козаків-невільників на турецьких галерах. У боротьбі проти ТуреччиниУ боротьбі проти Речі ПосполитоїПовстання під проводом Криштофа Косинського (1591–1593 рр.). Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Повстання під проводом Марка Жмайла (1625 р.). Повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) (1630–1631 рр.). Повстання під керівництвом Івана Сулими (1635 р.). Повстання 1637–1638 рр. Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. під керівництвом Богдана ХмельницькогоКультура козаківОсвіта та навчання. Літописання. Кобзарство. Козацьке барокко. Мистецтво живопису. Побут козаківНащадки запорожцівЛіквідація Запорізької Січі. Задунайська Січ. Азовське козацьке військо. Кубанське козацьке військоЕпілог

    Объявления

    Где купить?

    Нравится книга? Поделись с друзьями!

    Другие книги автора Мицик Юрій

    Похожие книги

    Комментарии к книге "Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків"

    Комментарий не найдено
    Чтобы оставить комментарий или поставить оценку книге Вам нужно зайти на сайт или зарегистрироваться

    www.rulit.me

    Читать онлайн "Таємниця козацької шаблі" автора Мензатюк Зірка - RuLit

    — Тепер багато фальшивок, — незворушно зауважив Северин. — Антикварні речі стали модними, тому їх підробляють. Може, шабля теж не варта перемов.

    — Ах, не варта? — скипів миршавий.

    Антипко хотів щось заперечити, та не встиг: той уже розгорнув зім’яту полотнину. В сутінках сяйнула гартована сталь. Це була справжня козацька шабля, схожа на місяць-молодик. У волинському торфі вона напрочуд добре збереглася. Руків’я мала просте, без золота й діамантів, і було не схоже, щоб миршавий їх повиколупував. Усі дивилися на шаблю, як заворожені. Тільки з Антипком коїлося щось незрозуміле: він пересмикував плечима, чухав ріжки, переступав з ноги на ногу, наче йому нестримно закортіло в туалет.

    — Ні… Ні… Я біля неї не встою! — раптом простогнав він і з поросячим виском стрімголов чкурнув додолу з хотинської гори.

    Старий чорт зітхнув, крекнув, махнув перебинтованою рукою і теж потрюхикав слідком за синочком. Тільки чортиця ще якось трималася, проте і їй були непереливки: її руки трусилися, губи перекосилися, вона щось забелькотіла, але їй забракло повітря, тож аби не вдушитися, вона й собі кинулася геть. Потім знизу, з кущів бузини, ще довго чулося ображене порохкування та повискування.

    — А тепер поговоримо без чортів, — сказав Северин.

    Він пропонував таке. Оскільки пластуни з його гурту мріють стати журналістами й активно дописують до різних видань, вони вмістять публікації про добродійний вчинок шановного пана у «Високому Замку», «Галичині», «Літературній Україні» та ще з десяткові газет, а також повідомлять про нього по радіо. Це неабияка моральна винагорода, не кажучи про те, що, врешті-решт, шановний пан одержить і належні йому гроші.

    Наталочка слухала й раділа. Северин чудово все придумав! Він розважливий і рішучий, і цей словесний поєдинок він безперечно виграє.

    — А якщо я не погоджуся? — все ще впирався миршавий.

    Тоді, казав Северин, у ті ж газети будуть надані матеріали про ваш аморальний вчинок, який призвів до знищення славетної козацької реліквії задля власної вигоди. Цю інформацію надрукують ще охочіше, оскільки подібних повідомлень до редакцій практично не надходить. Само собою, до справи підключаться правоохоронні органи.

    Дебелий мовчки стояв осторонь. Він повільно й важко міркував. Відколи втекли чорти, він пригадав собі, що перед битвою козаки освятили зброю. І хоч він не був побожний, проте не мав певності, що Бога справді нема, а тому про всяк випадок трошки Його боявся. Але шабля йому подобалася, гроші за неї можна взяти фантастичні…

    — Ти чого мовчиш? Я що, задурно їхав аж у Хотин? — раптом напустився на нього миршавий. — Кажи прямо: купуєш шаблю чи ні?

    — Купую, — наважився дебелий.

    І тут… Ох, тут сталося щось цілком неймовірне. Над фортецею, спочатку над крайньою вежею, потім над сусідньою, далі над усіма п’ятьма, над двором і мурами заколихалися білі постаті. То були привиди, і їх ставало все більше. Вони виповзали з кам’яних підземель, здіймалися з довколишніх ярів і пагорбів, гуртуючись у загони. Попереду виступав знайомий Наталоччин привид, за ним пливли мужні, хоча й напівпрозорі козаки, полеглі в Хотинській битві, і бронзовий гетьман на горі радо вітав своє славне товариство. Далі ступали хотинські повстанці, розстріляні в фортеці, жінки й чоловіки, незліченні страдники і борці за волю. Вони насувалися, суворі й невблаганні, облягаючи гору. Не тямлячись від переляку, дебелий парубійко якось боком посунувся до свого автомобіля і за хвильку сидів у ньому, замкнувши дверцята і для певності заховавши голову під сидінням. Шаблі йому якось відразу перехотілося, а запраглося єдиного: вийти живим з усієї цієї катавасії.

    Миршавий також знітився й зіщулився, бо хоч він і не вірив у привидів, але тепер на нього насувалося надто вже багато цих невивчених наукою об’єктів, цілком можливо, небезпечних…

    — Та я що… Я ж патріот… Я продам шаблю нашій рідній українській державі… Музеєві чи, може, банкові, який непогано заплатить… — залепетав він і, тяжко зітхнувши, подав шаблю Наталоччиній матері.

    Мама взяла її обережно й урочисто. Тато по-лицарськи став на коліно й поцілував холодну сталь. Враз навколо його голови спалахнуло сліпуче світло. Ні, то не був німб праведника, — просто його осяяв фарами, під’їжджаючи, маршрутний автобус «Київ-Чернівці». Його двері розчинилися, і в них з’явився пан Богдан власного персоною. Після ранкової телефонної розмови він не знаходив собі місця і врешті теж помчав навздогін за шаблею. За ним з автобуса висипали численні пасажири, бо не щодень випадає подивитися, як рятують історичну реліквію.

    — О, я бачу, вже все в порядку? — спитався пан Богдан, тоді повернувся до свого давнього приятеля привида: — Бачиш, друже, ти даремно хвилювався. Я ж казав тобі, іцо панство Руснаки — надійні люди.

    На знак згоди привид замахав руками, закивав головою, радісно обняв пана Богдана, тата, далі вклонився мамі, Наталочці, пластунам і пішов обнімати всіх підряд; інші привиди теж уклонялися й вочевидь раділи. Умить зчинився веселий шарварок, усі прибулі збуджено гомоніли, кожен хотів бодай торкнутися праведної козацької зброї.

    Наталочка тихенько підійшла до Машки й погладила капот:

    — Ти, Машко, чудове авто. І хороший друг. Якби ти не постаралася, ми б не виграли цих шалених перегонів.

    Чи машина її чула? Авжеж так! Лишень, як завжди, не подавала виду.

    Урочистості на цьому не скінчилися. Северин виструнчився, поправив на лівій кишені срібні шнури — відзнаку гурткового:

    — Наталочко, — поважно мовив він. — Наш гурт порадився й вирішив надати тобі відзнаку пластунських вмілостей. Ти виявилася сміливою й зарадною.

    Він приколов їй на рукав пластунську нашивку. Дівчинка зарум’янилася від задоволення. Це було майже як медаль, а може, навіть краще.

    Музика лилася, мов кришталева ріка.

    У київській опері відкривався сезон — виставою «Запорожець за Дунаєм». Наталочка сиділа в оббитому оксамитом кріслі, поряд були мама, тато й дядько Богдан, а весь ряд справа займали львівські пластуни. З директорської ложі часом визирало щось білувате: то був знайомий привид. Щоб не привертати уваги глядачів, він чемно ховався за шторкою. Тільки Машки бракувало для повної компанії, але й вона дістала винагороду: її заново пофарбували, звичайно ж, у червоний колір «корида», бо він гарний, життєрадісний і добре помітний на вербах.

    На сцені стояли блакитні сутінки; декорації зображали хатину над річковою широчінню. «Схоже на Хотин, — подумала Наталочка. — На той вечір над Дністром.» Навіть місяць-молодик прозирав з намальованого неба.

    З хати вийшла дівчина Оксана й заспівала про те, як вона чекає коханого козака Андрія. Наталочка чекала його не менше, адже в нього, в його руці… Але поки-що то секрет. Аж ось і він вилетів з-за куліс, чорновусий, чорнобривий і палкий, мов іскра. Він заспівав, заквапив Оксану вертатися з Туреччини за Дунай, додому. Раптом на сцену вискочили турки, що шукали козака-перебіжчика з України. Андрій вихопив шаблю — вона сяйнула, мов вогонь! Справжня козацька шабля!

    Артистам, що грали турків, цим разом повелося нелегко. Андрій був як вихор; він відбивався на всі боки; козацька шабля спадала на них, наче блискавка, наче кара, наче гнів самого Всевишнього. І хоч за дією турки мусили схопити героя, він був непереможний, нездоланний! Глядачі гаряче аплодували. Вистава йшла прекрасно! Чудово співали солісти, могутньо звучав хор, артисти балету мов на крилах літали в танці, а проте було ще щось — поривне, проймаюче. Те, що сильніше за смерть… Чи то шабля вогнистим зблиском запалювала дух лицарства? Наталочці здавалося, що справа таки в шаблі. Вона щосили плескала в долоні, навколо вигукували: «Браво! Бравісимо!» Співак вийшов на поклін на авансцену, і шабля в його правиці сяяла, як сонце.

    www.rulit.me

    Читать книгу Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 С. Леп'явко : онлайн чтение

    С. Леп'явкоКозацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591 – 1596

    І. Повстання Криштофа Косинського (1591–1593)

    Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка (1591–1596 рр.) залишили яскравий слід в історії козацтва. Вони завершили перше сторіччя його розвитку й розпочали нове, XVII ст., яке цілком правомірно можна назвати козацьким сторіччям історії України. З кінця XV ст. (саме цього часу сягає перша згадка про козаків) козацтво перетворилося з дрібних ватаг степових авантюристів-одинаків на окреме військове угруповання, яке налічувало тисячі людей і мало власні, не залежні від держави, збройні сили. Війни кінця XVI ст. стали демонстрацією сил і можливостей козацтва, його все зростаючого військового, організаційного, політичного й соціального потенціалу. Вони поклали початок історії боротьби козацтва за свої права, і тому саме від них ведуть відлік усіх козацьких повстань і війн проти Польщі, які завершилися бурхливими подіями часів Хмельниччини.

    Козацькі війни 1591–1596 років можна чітко поділити на кілька етапів: повстання Косинського (осінь 1591–1593), молдавські походи (1594 – літо 1595), опанування волості (вересень 1595 – січень 1596) і польсько-козацька війна (лютий – червень 1596). При цьому назва «повстання» щодо подій часів Косинського та Наливайка має пізнє походження, хоч і є цілком прийнятною. Так само в літературі три останніх етапи заведено називати повстанням Наливайка. Водночас, за традицією польських хронік і козацьких літописів, щодо означених подій найчастіше вживали назву «війни». Кожен із етапів можна розглядати окремо, однак насправді це не зовсім правильно, адже всі події були тісно пов'язані між собою й були логічним наслідком попередніх. У них брали участь переважно ті ж самі дійові особи, хоча найвідоміші ватажки козацтва частково змінювалися. Тому розривати різні етапи козацьких війн кінця XVI ст. та розглядати їх окремо є історично не зовсім коректно.

    Перше козацьке повстання не спалахнуло раптовим вогнищем, як це не раз бувало в пізнішій козацькій історії. Іскри козацьких зворушень розгорялися довго й повільно. Вони були пов'язані з усією попередньою історією козацтва. Козацтво з'явилося на історичній арені наприкінці XV ст. як відповідь українського народу на початок спустошливих татарських нападів на українські землі. Польський і литовський уряди, до складу яких входили найбільші історичні регіони України, майже не вживали заходів для оборони від степових наїзників. Мешканці прикордоння мусили захищатися самостійно й протягом багатьох десятиріч виробили такі способи самоорганізації та боротьби, які дозволяли вижити в жахливих умовах. Основною силою, що обороняла степовий кордон у Придніпров'ї та Східному Поділлі, стало козацтво. І воно робило це без будь-якої допомоги з боку держави. У цьому розумінні можна говорити про те, що козацтво формувалося як недержавні збройні сили українського народу.

    Основними методами боротьби козаків проти турків і татар були прикордонна та вартова служба з метою попередження населення про наближення противника. Це дозволяло значно зменшити втрати мешканців українського прикордоння, які встигали приготуватися до зустрічі з татарською ордою. Тому, як би це не виглядало парадоксально, у разі нападу на населення віддалених від прикордоння земель воно зазнавало значно більших втрат, ніж мешканці прикордоння. Особливо ефективними були й зворотні напади на турецькі міста-фортеці (Очаків, Білгород, Бендери та ін.) і татарські улуси. Це дозволяло бити потенційного противника на його території, підривало його економіку й заважало підготовці походів на українські землі. Наприклад, знищення або крадіж татарських коней призводило до повної втрати ворогом боєздатності. Із середини XVI ст. козацькі напади все більше дошкуляли туркам і татарам та неодноразово викликали дипломатичні конфлікти між Польщею та Литвою, з одного боку, і Османською імперією та Кримським ханством – з другого. Султан і хан вимагали від польсько-литовської сторони знищити козаків або якимось чином нейтралізувати їх. Але татари не припиняли спустошливих нападів на українські землі.

    У 1569 році Польща та Литва об'єдналися в одну державу – Річ Посполиту. При цьому всі українські землі потрапили до польської частини держави. Перед Польською Короною відразу постала та ж проблема оборони українських земель від татар. Польські королі (вони ж королі Речі Посполитої) намагалися контролювати молоде козацтво заради використання у власних інтересах. У 1578 році на державну службу було найнято полк козаків, що в історичній літературі дістало назву козацької реформи короля Стефана Баторія. Щоправда, спочатку козаків відправили не на охорону кордону від татарських нападів, а на війну проти Московії.

    Після успішного завершення Московської (Лівонської) війни, у 1582 році Стефан Баторій надав козакам низку привілеїв: особисту свободу, право на власний суд, звільнення від податків і майнові права. Це стало важливим кроком у юридичному оформленні козацького стану в Україні як стану військового, лицарського, із певними суспільними привілеями. Козаки були задоволені таким розвитком відносин із владою, але надалі все складалося не так, як вони сподівались. Польська влада широко користувалася допомогою козаків при охороні кордону, однак відмовлялась утримувати їхні військові підрозділи, а ще гірше – не визнавала їхніх станових прав. Тому козацтво вважало, що не має зобов'язань перед королівською владою та воювало й далі на степовому кордоні на свій страх і ризик. Оскільки протягом 1580-х років чисельність козацтва значно зросла, їхні походи проти турків і татар набирали дедалі більших масштабів і ставали дедалі ефективнішими. Як писав польський хроніст Рейнольд Гейденштейн, козаки, «…зміцнившись у силі, почали щоразу частіше нападати на примирені з Польщею краї». А такими краями були турецьке Придністров'я, Кримське ханство та залежна від султана Молдавія.

    Уже в 1583 році козаки захопили й ущент зруйнували місто та фортецю Бендери (Тягин) – найбільшу турецьку фортецю Північного Причорномор'я. Ця подія мала особливе значення для козацтва. Насамперед вона засвідчила посилення його можливостей у прикордонній війні. Крім того, зруйнування Бендер уперше зробило козаків відомими в Західній Європі. Протягом XVI ст. османська загроза становила серйозну небезпеку для багатьох європейських країн. І будь-яка велика перемога над турками відразу привертала до себе увагу. Почувши про козаків, європейські політики почали налагоджувати контакти з ними. Європі були потрібні союзники в боротьбі проти турків, яка майже безперервно тривала на Балканах і в Середземному морі.

    Першим серед західних дипломатів установив контакти з козацькою верхівкою представник Папи Римського, але справа поки що обмежилась отриманням інформації про можливості козацтва. У тому ж 1583 році вперше з'явилися скарги українських землевласників, магнатів і шляхти, на те, що козаки вимагають для себе «стацій» – права на постій і продовольче забезпечення в королівських і шляхетських маєтках. У Речі Посполитій утримували військові підрозділи на державній службі. Тобто козаки вважали себе повноправними захисниками країни й вимагали такого ж постачання, як і жовніри на королівській службі. Польська влада намагалася застосовувати до козаків метод «батога і пряника». Стефан Баторій ловив і страчував «непослушних» козаків, а лояльним до влади обіцяв зберегти привілеї. Однак така поведінка давала лише короткочасний результат. Після кількох спокійніших років козаки розпочали прикордонну війну проти турків і татар ще з більшим запалом. У 1587–1589 роках вони ходили на Очаків, Бендери, Білгород, Козлов (Євпаторію), намагалися посадити на молдавський престол свого ставленика – і це за винятком дрібніших сутичок.

    Злива козацьких нападів викликала болісну реакцію в протилежної сторони. Султан використав ці напади як привід для тиску на Річ Посполиту. За його наказом кримський хан рушив у похід на українські землі. У серпні 1589 року татари ввірвалися на Галичину та Поділля, де завдали великих збитків місцевому населенню. Та не дрімали й козаки. Запорожці перестріли татар під час їхнього повернення з походу понад Дністром, недалеко від молдавського міста Сороки. На річці Кам'янці козаки несподівано напали на кіш (табір) кримського царевича, який стояв окремо від основної частини війська. Козаки знищили кілька тисяч татар і звільнили полонених. Коли ж на шум бою прийшов хан із ордою, запорожці стали табором, який обклали татарськими трупами, і відбили два наступи. Хан, під яким навіть поранили коня, був змушений відступити. Це була одна з перших переможних битв козаків проти кримської орди на чолі з ханом.

    Татарський похід і загроза війни з турками змусили польську владу зайнятися підготовкою до оборони кордону. Необхідно було якось вирішувати й козацьке питання. З одного боку, турки вимагали покарати козаків, а шляхта – привести козаків до порядку. З другого – у разі війни козаки були вкрай необхідними для оборони кордону. Тому в 1590 році польська влада видала кілька документів, пов'язаних з козацтвом.

    У разі війни з турками розпочинався набір козацького війська – його чисельність планувалось довести до трьох тисяч. Кілька козацьких підрозділів вдалось зібрати швидко і вони стали на кордоні Поділля. Для впорядкування козацтва на довший час було обіцяно взяти на постійну державну службу тисячу козаків. Їх називали реєстровими, оскільки записували в спеціальні списки-реєстри. Офіційним старшим над ними призначили снятинського старосту Миколу Язловецького, а поручником (чинним командиром) – Яна Оришовського, який із часів короля Стефана Баторія вже неодноразово виконував цю роль. За козацьким військом визнавали право володіння Трахтемировом і Борисполем, а трьом тогочасним козацьким командирам шляхетського походження надавали земельні володіння.

    Серед цих осіб був Криштоф Косинський, якому судилося стати одним із найвідоміших козацьких ватажків. За походженням він належав до дрібної шляхти із Підляшшя – історичного регіону на межі польських, білоруських і українських земель. Рід Косинського був небагатим, хоч один із його представників навіть вибився в сенатори Речі Посполитої. Історики вважають, що перша згадка про Косинського належить до 1586 року, коли якийсь козацький старшина на ім'я Криштоф охороняв переправи на Дніпрі. Очевидно, Косинський мав великий військовий досвід, здобутий у походах, і авторитет серед козаків. Десь наприкінці 1589 року Косинського помітили урядовці і король Сигізмунд III направив його до козаків уже як свого посланця. Король розраховував на його лояльність до влади, а за умов підготовки до війни – і на його військовий досвід. Косинський брав участь у мобілізації й підготовці козацького війська до війни, а потім разом з ним перебував на Поділлі. Можна припустити, що в 1590 році Косинський повністю справдив надії короля, оскільки отримав значну матеріальну винагороду – маєтки Рокитне та Ольшаниця на Київщині.

    Цілком можливо, що Косинський міг перетворитися на звичайного землевласника, а його прізвище могло й не потрапити до історичних документів, якби не дві обставини. По-перше, маєтки Косинського привласнив князь Олександр Вишневецький, котрий потім відразу продав або передав їх князю Янушу Острозькому. Іншими словами, двоє українських магнатів пограбували дрібного шляхтича, а справу заплутали так, що законним шляхом відновити справедливість було неможливо. По-друге, козаки, яких Косинський очолював на прикордонні, не одержали обіцяної плати. А це означало, що вони зазнали значних фінансових збитків. Адже підготовку до війни й утримання війська під час закриття кордону козаки здійснили власним коштом. У разі війни теоретично було можливо компенсувати власні фінансові, матеріальні витрати за рахунок узятої в противника здобичі. Однак війна не розпочалася, а нападати на турків і татар влада заборонила, і козаки залишилися в програші.

    Обурений Косинський став ватажком козацьких заворушень. Його особиста образа на князів були тим чинником, останнім поштовхом, без якого не може обійтися початок будь-якої справи. Адже для того, щоб повести за собою людей в екстрених обставинах, необхідно мати не лише здібності керівника, але й переконаність у власній правоті. Це найкраще вдається у тому разі, коли настрої лідера та людей, яких він веде за собою, збігаються.

    Настрій Косинського повністю відповідав тогочасним настроям козацтва. Воно залишилося не лише без плати. Уряд укотре відмовився утримувати козацьке військо, хоч козаки й надалі добровільно обороняли прикордоння від татар. І якщо такий метод боротьби, як походи на землі противника, викликав у влади неприйняття, то вартова й розвідувальна служби завжди давали велику користь і були визнані необхідними. Відмова від утримання козацьких підрозділів загрожувала й відмовою визнавати козацькі права. Тому розпуск козацького війська та відмова від виплати вже заслужених грошей означала для козацтва подвійний удар. Перший – фінансовий, і другий, значно болісніший, – соціальний, а також новий крах ілюзій щодо можливості співпраці з владою.

    У подібному становищі опинилися й польські жовніри, яких зібрали для оборони кордону і яким згодом не виплатили гроші. Збройні сили Польщі формувалися кількома способами. Було невелике професійне, так зване кварцяне (від назви податку для його утримання) військо, а під час зовнішньої небезпеки до нього додавалися затяжні роти. У крайньому разі оголошували ще й «посполите рушення» шляхти. Затяжні роти формувались з власної ініціативи і на добровільних засадах. Шляхтич із військовим досвідом, який мав намір стати командиром роти (ротмістром), одержував від короля відповідний лист-дозвіл і збирав до себе кілька десятків шляхтичів, яких називали товаришами. Кожен шляхтич приводив із собою ще кількох людей – «пахолків» (військових слуг). Звичайно, загальна чисельність роти становила близько сотні людей, хоча насправді нерідко коливалася від п'ятдесяти до трьохсот вояків. Найважливішою ж була та обставина, що шляхтичі-товариші формували військо й утримували пахолків власним коштом.

    Найчастіше платню за службу видавали після завершення воєнних дій. Таким чином, товариші вкладали власні кошти в підготовку до війни та військову кампанію, сподіваючись на їх повернення, а в разі успішних дій – ще й на військову здобич. Якщо ж війна не розпочиналася й держава не розрахувалася, то жовніри-шляхтичі зазнавали значних матеріальних збитків. Тому ще з кінця 1589 року вони почали бунтувати й грабувати королівські, а за ними й шляхетські маєтки в Галичині. На їхні «шкоди» скаржилися місцева шляхта, урядники й навіть королева Анна. Польський хроніст Йоахим Бєльський зауважив із цього приводу, що «з жовнірами пекла було досить».

    Таким же шляхом пішли й козаки. Вони забирали королівські та шляхетські маєтки й вимагали стацій, а також грошей та зброї. Козаки були впевнені в справедливості своїх вимог і навіть називали себе не лише низовими козаками, але й жовнірами Його Королівської Милості запорозькими. Цим терміном вони підкреслювали, що перебували на державній службі й мають право на державне забезпечення. Окремі козацькі загони дійшли навіть до білоруських земель – околиць Бобруйська та Слуцька. У Бихівській волості козацькі старшини Яків Осовський, Андрій Рогачовський і Федір Полоус від імені гетьмана Войтеха Чановицького вимагали виплат на козаків, зброю і харчі. Не випадково восени 1591 року князь Костянтин Острозький писав, що козаки «вже два роки свавільно по містечках і селах шляхетських не тільки живність і чинші грошові брали, а й люд невинний наїжджали і побирали».

    Офіційний козацький старший, а насправді – офіційний наглядач за козаками, Микола Язловецький писав до польського канцлера та великого коронного гетьмана Яна Замойського про необхідність заплатити козакам, щоб запобігти біді. А біда насувалася хоча б тому, що низівці, звільнені поведінкою королівської влади від обов'язків перед нею, знову лаштувалися в похід на «неприятеля Святого Хреста». Частина з них на чолі з Горностаєм нібито збиралася до моря, а кілька тисяч вояків під керівництвом Косинського мали намір йти в Молдавію. Похід у Молдавію не відбувся, але згодом козаки все ж насолили туркам і полякам, оскільки погромили турецьких купців, за що татари спересердя навіть арештували польського посла.

    Однак загалом тепер козацька енергія була спрямована в інше русло – на волость (так козаки називали територію українських воєводств) і, конкретніше, проти князів Острозьких. Для такої персоніфікації козацького невдоволення були свої причини. Того часу на українських землях рід Острозьких (Костянтин Острозький та його сини Януш і Олександр) утілював офіційну владу. Костянтин Острозький обіймав посаду київського воєводи, його син Януш, а після нього Олександр – волинського. Тобто Острозькі тримали в своїх руках управління найбільшими регіонами України, а також у їхній владі перебували уряди численних старост. Разом із тим Острозькі були найзаможнішими магнатами не лише на українських землях, але й у всій Речі Посполитій. Їм належали величезні латифундії, насамперед на Волині, а також на Київщині, Поділлі, у Галичині, Польщі й Угорщині. Костянтина Острозького навіть уважали одним із реальних претендентів на польський престол у тому разі, якщо він змінить православ'я на католицизм. Цього він робити не збирався, а навпаки, був найбільшим покровителем православної церкви та культури і мав великий вплив і авторитет на українських землях. Його навіть називали некоронованим королем Русі.

    Острозькі, як і решта українських князів, протягом багатьох десятиріч підтримували тісні стосунки з козацтвом у питаннях захисту від татар. Однак із 1580-х років князі, володіння яких знаходилися переважно на Волині, почали різко розширювати свої маєтки в Придніпров'ї. Це призвело до конфліктів з козацьким населенням Київщини через землю. Тому суперечка Косинського з Острозькими через маєтки Рокитне та Олыпаниця зумовила персоніфікований конфлікт козацтва з українськими князями-магнатами. Крім того, Костянтин Острозький, поряд з іншими українськими урядовцями, у прямому значенні слова став поперек дороги козакам, перекривши їм шлях до Молдавії своїми військовими залогами на прикордонні. Можливо, Острозький і не робив би цього, однак він, як київський воєвода, був зобов'язаний виконати наказ короля.

    З активізацією козаків у волості зростала й особиста ворожість Острозьких до них. Адже надзвичайна розгалуженість князівських земельних володінь вела до того, що діяльність козацтва обов'язково зачіпала їхні маєтки. Тому поступово Острозькі стали першими й найзапеклішими противниками козацтва, хоча й зовсім не прагнули цього.

    Унікальним джерелом для вивчення початкового етапу козацького повстання є лист Костянтина Острозького до сенаторів Речі Посполитої у вересні 1591 року. Князь скаржився, що козаки Криштофа Косинського зайняли містечко Пиків, у якого забрали зброю та майно. Із Пикова Косинський надіслав листа своїм «ласкавим панам-товаришам» до якоїсь іншої місцевості, запросив їх до об'єднання, нагадував, що влада вже другий рік дурить із платнею, і наголошував, що «мусимо самі промишляти». Очевидно, ішлося про самовільну компенсацію невиплачених грошей за рахунок майна з королівських замків і маєтків. У розвиткові козацького руху важливим було те, що платню не отримали як реєстровці, так і низові козаки. Тому в цьому питанні Косинський апелював до обох складових частин козацтва.

    Найближчим часом козаки захопили Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. До Білої Церкви прибуло п'ятитисячне (за даними Острозького) військо на чолі з Косинським. Він наказав білоцерківцям присягнути собі, як козацькому гетьману. Коли ж п'ятеро осіб, очевидно шляхтичів, «присягати і під страхом смерті не хотіли, бо вже Його Королівській Милості присягали, тих п'ятьох перед собою зараз казав розстріляти». Майже одночасно мали присягнути Косинському жителі Канева та Черкас. Потім Косинський відрядив своїх людей приймати присягу від жителів Богуслава, Корсуня та Переяслава. Вимагав Косинський і грошей на своє військо, зокрема, у Паволочі і Фастові.

    А згодом, коли до козаків приїхав комісар у козацьких справах, теребовлянський староста Якуб Претвич, привізши-таки частину королівської платні, Косинський роздавав її разом із зібраними в містах і селах податками. Пізня королівська подачка вже не могла зупинити козацтво. Було відомо, що Косинський збирається вирушати на Київ. Коли ж умовляти бунтівників до скорення владі приїхав авторитетний у козацьких колах Ян Оришовський, то «мало його не устріляно, аж ледве з Білої Церкви втік».

    Швидке й несподіване розгортання подій у волості стурбувало старого Костянтина Острозького. Він зі своїм сином Янушем неодноразово просив короля і сенаторів дати якусь раду козакам. Острозький попереджав, що можна «з такого запалу якогось вогню сподіватися», бо «щодня ганебна міць того гультяйства до нього (Косинського. – С. Л.) прибуває», і заявляв, що сам не може «тому запобігати жодним способом». Згодом, у листопаді 1591 року, до короля їздив Януш Острозький, «…просячи, аби К. Й. М. як зверхній Пан від тих злих людей боронив або хоч би руки розв'язав, аби міг тому ґвалтові дати відсіч». Король наказав урядникам українних воєводств, тобто насамперед тим же Острозьким, «тому свавіллю запобігати». Але це були лише слова, не зміцнені жодними діями, хоча б тому, що король не мав у своєму розпорядженні війська, оскільки жовніри в Галичині також бунтували.

    За таких обставин територія козацької вольниці швидко розширилася аж до волинських міст Костянтинова та Острополя, тобто до кордону між Київським і Волинським воєводствами. Таким чином, протягом 1589–1590 років козацтво поступово поставило під свій контроль Південну Київщину і частково Брацлавщину (Східне Поділля), а згодом, у 1591 році, уже загрожувало Волині. І все це відбувалося досить організовано під керівництвом Криштофа Косинського. Ким би не був Косинський, якими б міркуваннями він не керувався, розмах його діяльності був досить значним і цілеспрямованим. Якщо грошові побори з населення, стації та інші «шкоди» були досить звичними й для польських жовнірів, то інші дії козацтва – захоплення королівських замків і примушування населення до присяги своєму війську – дійсно виходили за межі дозволеного. У діях козацтва, зовні схожих на звичайний жовнірський бунт, відразу виявилася його ворожість до наявних шляхетських порядків і прагнення змінити їх за власним зразком.

    Одним із небагатьох документів, які підтверджують описані Костянтином Острозьким події, є скарга Януша Острозького. Він скаржився, що Косинський забрав його привілеї та майно з будинку білоцерківського підстарости, князя Дмитра Курцевича-Булиги. Косинський, мовляв, особисто навідався до комори князя та спустошив її «місяця грудня двадцять дев'ятого дня, виїжджаючи з Білої Церкви». Таким чином, Косинський перебував у Білій Церкві досить довго – із вересня до грудня 1591 року. Очевидно, місто слугувало для нього своєрідною резиденцією. І це не зовсім випадково. Ще 1590 року білоцерківці виявили непокору до офіційної влади, нападали на королівських жовнірів, не давали їм стацій, а згодом діяли разом із козаками. Та й узагалі, міщани більшості міст Київщини мали тісні зв'язки з козацтвом, тому здебільшого підтримували його, – таємно чи відверто.

    Продемонструвавши свою силу на Київщині, козаки все ж мислили звичними категоріями. Вони були воїнами, козацькі загони формувалися з добровольців, які присвятили своє життя боротьбі в степовому прикордонні, тому конфлікти зі шляхтою були не цікавою для них справою. Оскільки відносини з польською владою знову не склалися, козаки шукали інші способи продовження військової служби.

    Козаки відрядили посланців до московського царя Бориса Годунова й австрійського імператора з проханням прийняти їх на службу проти «неприятелів», маючи на увазі турків і татар. Відносини козаків із австрійським імператором поки що не налагоджувалися, однак згодом ситуація змінилася. Московський же цар Борис Годунов швидко відгукнувся на таку пропозицію і висловив готовність узяти козаків на службу. Очевидно, ішлося про розвідувальну службу в степу, на підступах до південних кордонів Московії. Московський уряд серйозно займався захистом степового кордону та потребував людей, здатних до цього. Запорозькі козаки, які мали власну налагоджену систему розвідки та варти, могли надавати московським прикордонним заставам інформацію про татар. Тому співпраця з московською владою була вигідною для обох сторін. У царській грамоті згадано кількох козацьких старшин: Яковицького, Бистрицького, Саська, Кизима, Осовського, Солмського та Федорова. Вони належали до впливового кола козацьких ватажків того часу, підтримували Косинського, що зайвий раз свідчить про його авторитет.

    Поки козаки шукали собі військової служби за кордоном, князі Острозькі скаржилися й далі на них королю. І ці скарги нарешті примусили державну владу вжити хоча б якихось заходів. Король Сигізмунд III відрядив на українські землі спеціальну комісію для пошукуй покарання «свавільних людей», які нападають на сусідні держави та порушують суспільний спокій. Комісію очолив Микола Язловецький, а до її складу ввійшли староста черкаський і канівський Олександр Вишневецький, брацлавський староста Юрій Струсь, барський староста Станіслав Тульський, представник короля Якуб Претвич та інші особи. Треба сказати, що комісія мала досить поважний склад, оскільки названі старости були впливовими особами, як з огляду на посади, так і на авторитетність у справах українського прикордоння.

    Уже на початку березня 1592 року комісари були у Фастові і звідти розпочали переговори з козаками. Фастів на той час належав київському католицькому єпископу українського походження Йосипу Верещинському, котрий став відомим завдяки своїй войовничості, планам боротьби проти татар, проектам заселення України й тісними зв'язками із козацтвом. Можливо, біскуп узяв на себе посередництво для мирного владнання конфлікту. Косинський же, дізнавшись про комісію, став у Трипіллі, де укріпився в замку.

    Микола Язловецький запропонував «панам молодцям запорозьким» виказати Косинського, перекласти на нього всі їхні реальні чи ймовірні провини та на цьому закінчити справу. В іншому разі козакам погрожували розправою. До речі, уживання звертання «пан» до козаків, точніше, до козацької старшини, означало, що комісари визнають, що перед ними особи такого ж шляхетського походження, як і вони. Адже це слово ніколи не вживали в адресації до представників нижчих соціальних прошарків.

    Незважаючи на загрозливий тон, ані давні козаки, ані козацька «збиранина», які стояли в Трипіллі, на вимоги Язловецького не погодилися. Тоді комісари рушили до Трипілля. Однак, діставшись містечка, вони зрозуміли, що не зможуть нічого вдіяти, оскільки мали значно менше людей, ніж було в козаків. Намагаючись виконати розпорядження короля, комісари продовжили переговори, супроводжуючи їх погрозами розправи. Усе закінчилося тим, що козаки пообіцяли поводитися сумирно й зняти Косинського з гетьманування. На цьому комісія розійшлася, уважаючи, що закінчила справу. Зрозуміло, що таке формальне рішення нічого не змінило. Козаки могли й не порушувати угоду, яка від них насправді нічого й не вимагала. Так само вони могли зняти Косинського з уряду гетьмана, але залишити його своїм керівником під іншою назвою.

    Київщина залишилася в руках козаків, і весь 1592 рік вони цілком «сумирно» господарювали в цьому найбільшому регіоні тогочасної України. На той час Київщина, або Київське воєводство, охоплювала все українське Придніпров'я (сучасні Київська, Житомирська, Черкаська, Полтавська області та суміжні території). У сфері впливу козаків перебувала й столиця воєводства – Київ. Ситуація частково стабілізувалася на ґрунті неофіційного компромісу: козаки тримали Київщину, однак не йшли на Волинь, де були основні володіння українських магнатів. Осторозьким і Вишневецьким, які обіймали адміністративні посади на Київщині, довелося звідти відступити, однак князі зберігали недоторканими свої найбільші маєтки. Тому, коли козаки намагалися пробратись на Волинь, на них чекав збройний опір.

    У діях козацтва на Київщині можна простежити бажання взяти за живе насамперед князів Острозьких. Міста й маєтки, які захоплювали козаки, у більшості випадків належали переважно Острозьким. Проте князі мали так багато володінь, що їх просто було неможливо обійти. Тому визначити, наскільки дії козацтва можна вважати навмисними щодо Острозьких, неможливо.

    Ще більше, ніж Острозькими, козаки цікавилися місцевими урядовцями. Козаки постійно мали справу з місцевою владою, страждали від її поборів і утисків. На місцевих урядників лягало й виконання всіх нездійснених постанов уряду про приборкання козаків. Кампанії зі знищення козацтва через слабкість польської держави ніяких результатів не давали, а незадоволення козаків такими діями знову-таки спрямовувалося проти місцевих урядників. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації, як могли, переважно ігноруючи вказівки Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття низівців і місцевої влади все більше поступалося місцем конфронтації між ними. Це яскраво виявилося, зокрема, у стосунках запорожців із черкаським і канівським старостою Олександром Вишневецьким.

    Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка Костянтина Острозького. Він скаржився на козаків, але не поривався до боротьби, хоча міг особисто виставити кілька тисяч слуг і залежної шляхти. Однак насправді матеріальні втрати Острозького від козаків на Київщині були незначними, оскільки нові маєтки ще не давали прибутків. Крім того, старий князь здавна підтримував дружні стосунки з козаками, особливо в справі оборони від татар, і не був готовий до військової конфронтації. Він також не хотів розправлятись з козацтвом своїми руками і просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному його владі воєводстві.

    Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза межі України – на спустошення московських кордонів або походи на татар. Козаки дійсно кілька разів нападали на татарські улуси й навіть нібито ходили в морський похід до Туреччини, де спалили місто Бабу (?) та три інших міста і навіть дійшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це відповідають дійсності, то вони є першими про морські походи козаків безпосередньо до Туреччини. Однак ці походи були нечисленними й не викликали міжнародного резонансу.

    iknigi.net