Люко Дашвар. Люко дашвар книги


Люко Дашвар - биография, список книг, отзывы читателей

#Ан1_3курс

Все хвастаются тем, что читают англоязычную литературу в оригинале, или немецкую, или французскую, кто во что горазд. А я прочитала "Молоко с кровью" в оригинале - на украинском. И очень рада.

Опять я стала первопроходцем. Ни одной рецензии на эту книгу пока еще нет, а мне было бы очень интересно почитать мнения других ридлян. Ну да ладно.

Итак, это история начинается с того, что дочка одного богатого человека по имени Руслана решила в 17 лет вернуться из Англии в Украину. Вот такой у нее был каприз. И вот она уже в Украине, и риелтор ей предлагает варианты домов в некоем бывшем селе, а ныне коттеджном городке Ракитном. И приглянулся ей домик с сиреневым кустом... А дальше нас уносит в далекое военное прошлое, когда еще немцы и румыны оккупировали то село, и рассказывает историю Орыси, которая родила невероятной красоты девочку Марусю от партизана-казаха. Вот эта-то Маруська и стала главной героиней всей истории. А еще Степка-немец, рыжий, худой, неуклюжий. А еще - коралловые бусы. Эти коралловые бусы как будто вершили судьбы Маруси и всех людей вокруг нее.

Даже из описания понятно, что Степка и Маруська любили друг друга, но встречались по ночам. Он с 6 лет к ее сиреневому кусту под домом приходил. Но, как опять же понятно из описания, был Лешка, красавец, сильный, уверенный в себе, который и стал...нет, не судьбой, но мужем. Зачем? Почему? Я так и не смогла понять этой нелогичности. Но Маруся, как и большинство красавец, была невероятно самолюбивой эгоистичной особой, которая только знала, что говорила "Смотри мне, Степка, чтоб любил". А сама никому, кроме матери, так никогда и не сказала этого. Потому что мужа не любила, а Степку... А Степку она стыдилась. А ну-ка первая красавица на деревне и несуразный парнишка, которого никто в селе всерьез не воспринимает. Он был из разряда "Вот если ты останешься последним мужчиной на земле, я подумаю, чтобы на тебя посмотреть". И тем не менее Маруся и Степка пронесли свою любовь через всю жизнь. Немало судеб эта любовь сломала, в том числе и самих влюбленных.

А ведь могла бы с ним быть. Но я считаю, что она просто устыдилась своей любви. А значит и устыдилась своего выбора. И неважно, какой он любовник, неважно вообще, что ночью происходит, в этом нет смысла, если днем вы ведете себя как почти незнакомые люди. И нет, с Степке никаких претензий, он действительно любил Маруську, а вот Маруся... Это явно не любовь, это так, поведение богини. Сумасбродки и самодурки. Спасибо хоть не болтает лишнего. Я абсолютно не поняла логики в том, чтобы прятать любовь в ночи. Нет, я не говорю, что нужно на показ ее выставлять, но то, что ограничено делами постельными, тоже любовью не назовешь.

Но отдельное внимание нужно уделить коралловым бусам. О эти бусы! Сильнее, чем любовь к этим бусам, Маруся никогда ничего не испытывала. Даже пережив невероятную утрату, она все равно продолжала любоваться ими, постоянно их трогать, постоянно их везде надевать. Эти бусы сводили с ума всех мужчин, которые были в ее жизни, она доводила их до исступления своей одержимостью всегда и везде быть с ними. Она чуть не лишилась жизни из-за этих бус. До последнего вздоха она с ними почти не расставалась. Однажды сняв их на какое-то время, она потом всю жизнь списывала все неудачи на это расставание.

В общем, сама история хоть и захватывающая, но настолько она противоречивая для меня и странная, что я даже не решусь ставить ей оценку. Просто потому, что я считаю глупым скрывать свою любовь, а если уж ты стыдишься человека, которого любишь, то ты стыдишься своего же вкуса. И в итоге пострадали и влюбленные, и близкие для них люди.

А те бусы... Они наверное никогда не перестанут ломать судьбы влюбленных и после смерти Маруси.

readly.ru

Биография и книги автора Дашвар Люко

 
 

Дашвар Люко

Язык страницы автора: украинский Пол: женский Cтраница на Википедии: http://uk.wikipedia.org/wiki/Люко_Дашвар Дата рождения: 1954 Место рождения: Херсон ID: 24598
 

Об авторе

Люко Дашвар (настоящее имя Ирина Чернова) - украинская писательница, сценарист, журналист. Лауреат литературной премии Коронация слова: в 2007 году роман «Село не люди» получил II премию, в 2008 за «Молоко с кровью» (или «Каприз») стала дипломантом конкурса, а 2009-го ее роман «Рай.Центр» получил диплом «Выбор издателей». 

БиографияРодилась в Херсоне.Имеет два высших образования: Одесский институт легкой промышленности (инженер-механик), Академия государственного управления при Президенте Украины (магистр государственного управления)В журналистике с 1986 года.Окончила курсы сценарного мастерства голливудского профессора Ричарда Креволина.С 1991 года - главный редактор херсонской молодежной газеты. Потом работала председателем комитета по делам прессы и информации Херсонской облгосадминистрации. С 2001 года главный редактор газеты «Крестьянская заря». Некоторое время работала журналистом и редактором женских журналов.

Творческая деятельностьНачала писать сценарии для кино: «ЛунаОдесса» и «Время - это все».С 2006 года занимается только литературной деятельностью.Первый роман «Село не люди» был отмечен второй премией «Коронация слова 2007», а второй «Молоко с кровью» - премией «Коронация слова 2008».В марте 2008 получила награду журнала «Друг читателя» за лучший литературный дебют (роман «Село не люди»).«Молоко с кровью» признан победителем конкурса «Книга года БиБиСи 2008».В 2009 году в свет выходит третья книга автора «Рай. Центр », которая получила диплом «Выбор издателей »на конкурсе« Коронация слова 2009».

Книги автора Дашвар Люко

Комментарии и оценки к книгам автора

Объявления

Где купить книги автора?

Нравится книга? Поделись с друзьями!

 

www.rulit.me

Люко Дашвар | КулЛиб - Классная библиотека!

Ірина ЧерноваБиография

Люко Дашвар. Замість автобіографіїВперше із свободою вибору я стикнулася, коли мені стало вісім. Мама пожаліла, умовила тата і батьки віддали мене до школи на рік пізніше за однолітків, тож саме у вісім, коли у першому класі мені на груди почепили зірочку з портретом хлопчика–Ілліча, я вперше дізналася, що найбільше від усіх на Землі повинна любити Батьківщину і його. Леніна. А хотілося – маму з татом. Звичайно, на той час я точно знала хто такий Ленін і яке щастя він приніс трудовому народу, але до тих пір ніхто так настирливо не вимагав від мене зробити остаточний вибір.

З тиждень, день у день, після школи я стирчала на даху гаража, що вмостився у кінці двору, і жахалася власних підступних думок: Батьківщина з Леніним фатально програвали і я не знала, як з цим жити. Рішення прийшло несподівано і враз. Батьківщина здалася лагідною і доброю, як мама. А тато…

Тато точно був таким же сильним, розумним і мужнім, як Ленін. Приголомшена власним відкриттям, я тепер без зупинки відповідала, что найбільше люблю Батьківщину і Леніна. І усміхалася хитрувато, бо ніхто не здогадувався про мою велику таємницю: мова йшла про маму й тата.

Наївна брехня може врятувати хіба що дитину. Подорослішала й зрозуміла: казати те, що думаєш – надзавдання у будь–якому віці. Важко. А перед батьками й донині соромно, бо мама – незрівняно рідніша, добріша і лагідніша за Батьківщину. Не зрадить, не лишить, не відвернеться. Та й Леніну до мого тата…

У четвертому класі нам почали викладати українську мову. Як іноземну. Можна було надати довідку, звільнитися від уроків української і гасати собі по шкільному подвір ї цілих сорок п`ять хвилин. Розкіш! І я би вимолила у батьків ту довідку, та – «на панщині пшеницю жала…» І книжка у батьківській бібліотеці – «Образотворче мистецтво Т.Г.Шевченка». Мені й досі пензль Шевченка подобається більше віршів.

Клас п`ятий, шостий – далі було! Як у всіх. Дві вищі освіти – Одеський інститут легкої промисловості (інженер–механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління) У журналістиці з 1986 – це за покликом. Лінотипи, метранпажі – я застала технології двадцятих років у вісімдесяті. Які комп`ютери?! Ювелірна ручна праця – регіональна журналістика. Після розпаду СРСР редакційний колектив Херсонської «молодіжки» обрав мене головним редактором. Після – такий кар`єрний зліт! Голова комітету у справах преси і інформації Херсонської облдержадміністрації. Здавался би – шкребися по тій драбині. Звільнилася – перехрестилася. Ні, чиновцництво таки – стан душі. І я заснувала свою газету. Дві. У Херсоні. Реклама – гут! Соціальні проблеми – жах! Політика – «голосуйте за…» А який азарт, Боже ж ти мій! В останній рік минулого століття, у день

Перемоги 9 травня невідомі розграбували редакцію, не лишивши і папірця. Суди? Розслідування? Облиште! Неслухняних до нігтя – реалії регіональної журналістики.

З початку? Інші невідомі порадили – ідь краще… Нове тисячоліття моя сім`я зустрічала у однокімнатній орендованій квартирі на Троєщині. Капітал – двісті баксів і старий комп`ютер. Попереду – будь що за примхами уяви. Земляк–херсонець звільнив одну з кімнат свого офісу у серці Подолу і сказав: «Працюйте!» Бережи його, Боже! Як впряглися…

У 2001–ому Селянська партія України шукала головного редактора для партійної газети. «Селянська зоря»… Найемоційніші часи. По селах… А листи… Рубрику вигадала – «Пам`ятаю все життя». Хитро – аби людина розповіла про єдиний факт, який буде пам`ятати усе своє життя. Що за історії! Що за шквал болю, щастя, натхнення і мрій! Вигадати – неможливо.

Забути – не виходить.

Потім журнали – від «Історій з життя» до жіночих глянцевих. І це – позаду. Закінчила курси сценарної майстерності голівудського професора Річарда Креволіна. Це ж цікаво – писати сценарії для кіно. Порилася у старих файлах – за десяток років хронічних творчих спроб накопичилося немало текстів російською. Ні! Не видавалися. Нікому не показувала. Чи спробувати українською?

З 2006–го займаюся тільки цим – пишу історії. І українською, і російською. І для друку. І для кіно. Далі як? Як Бог дасть, бо попри всі життєві сумніви (Терези – що поробиш!) беззастережно вірю тільки у Бога, беззаперечно ціную тільки свободу вибору. Так, це не гарантує щастя, але чи варто метушитися заради того, чому людство так і не спромоглося знайти чіткого визначення?Библиография

Село не люди (2007) Молоко з кров'ю (2008) Рай.центр (2008) Мати все (2010) Биті є. Макар (2011)Биті є. Макс. (2012)Биті Є. Гоцик (2012)На запах м'яса (2013)Титулы, награды и премии

Лауреат конкурса «Коронація слова - 2007» ("Село не люди") Книга года за версией Би-Би-Си 2008 ("Молоко с кров'ю ")

coollib.net